Душа свободи

Acton Institute for the Study of Religion & Liberty

Site Map | Contact Us

Home ›› Ukranian

Отець Роберт А. Сіріко отримав магістерську ступінь по теології в Католицькому Університеті Америки після завершення студій бакалаврату в Університеті Південної Каліфорнії та Лондонського Університету. В 1989 р. він був висвяченим у католицького священника, а в 1990 р. заснував інститут ім. Актона. Статті Отця Сіріко на релігійні, політичні, соціальні та економічні теми надруковані в різних журналах та газетах, включаючи New York Times, Wаll Street Journal, London Financial Times та Washington Times. Отець Сіріко – автор та редактор багатьох книг та монограм – має почесне звання доктора Францісканського Університету м. Штойбенвіль та Університету ім. Франціско Маррокін у Гватемалі. Пасторське наставництво отця Сіріко включає нещодавно заснований будинок Святого Філіпа Нері в Каламазу, штат Мічиган.

ФЛАВІО ФЕЛІЧІ - лектор Pontificia Universita Lateranse в Римі, Італії. Він провів інтерв’ю з отцем Сіріко в Римі.

Роберт A. Сіріко
Інтерв’ю, проведене Флавіо Феліче

Вашим основним інтелектуальним завданням є примирення між релігією та свободою, слова, які люди зазвичай вважають несумісними по своїй природі.

На самому початку, коли я почав звертати увагу на питання синтезу між релігією та свободою, мені, справді, казали, що вони є несумісними. Певною мірою, це можна зрозуміти, оскільки моральний принцип релігії є принципом авторитету, тоді як свобода звичайно розглядається як свобода від авторитету.

Цю видну суперечність можна почати розв’язувати шляхом роздумувань над відмінністю між авторитетом та владою, яку застосовує соціолог Роберт Нісбет. Він учить, що як авторитет, так і сила є різновидом обмеження, однак, тоді як сила є зовнішнім видом обмеження, авторитет є внутрішнім. Силою нас примушують, а з авторитетом ми погоджуємося. Тоді як сила відкидає потребу внутрішньої згоди, авторитет оправдується шляхом переконання нас робити те, що ми повинні робити – навіть якщо це не є тим, що ми можливо намірялися зробити спочатку.

Навіть без релігії ми всі знаємо, що таке авторитет, незважаючи на те, чи авторитет пов’язаний із звичкою чи етикетом, або ієрархічними стосунками на робочому місті чи в школі. Частіше ми стикаємося з авторитетом вдома в стосунках з дружиною чи чоловіком, або з батьками. Наші батьки не лишають за нами вибір, якою мовою нам розмовляти чи як купатися, оскільки ми не є компетентними, щоб зробити такий вибір. Ступінь свободи, який дозволяється у нашому виборі, залежить від нашої здатності робити вибір відповідально.

Авторитет проявляється не лише в одному напрямку. Вдома, наприклад, більшість батьків можуть подумати про сотню справ, які можна зробити замість того, щоб піти з дитиною на святкування дня народження друга, але ми все ж таки робимо це, оскільки це необхідно. Таким чином, всі ми діємо в рамках велетенської структури авторитету, навіть у найвільнішому суспільстві; або, можна навіть сказати, що чим вільніше суспільство, тим важливішим є суспільний авторитет. Ми дійсно віримо, що свобода означає робити те, що ми бажаємо; однак, ми не зрозуміли цей термін у той спосіб, яким свобода проявляється в налагодженій функціональній культурі чи суспільстві.

Чи не здається Вам, що Ви пропонуєте рідкісне визначення свободи?

Ні, я так не думаю. Я намагаюся пояснити це поняття в спосіб, який би узгоджувався з життєвими реаліями нашого шоденного життя. Свобода без цілі є пустим набором відкритих можливостей і, якщо ми проживемо життя, маючи перед собою лише відкриті можливості, ми так і залишимося з порожніми руками. Дійсне використання свободи передбачає відповідальність робити те, що є добрим та правильним, а також прийняти те, що є істинним і, роблячи це, виключити інші можливості. Коли ми одружуємося чи слідуємо релігійному покликанню або обираємо певну професію, ми виключаємо інші можливості; в цьому значенні, беручи на себе певні зобов’язання, ми вибираємо обмеження нашої свободи.

Хибне розуміння свободи, коли чиниться опір будь-яким формам обмеження, є джерелом багатьох нещасть у світі. Люди залишаються дуже розчарованими в кінцевому результаті. Дуже часто люди починають розуміти це надто пізно; вони усвідомлюють, що змарнували своє життя на проголошення своєї свободи і не збудували навколо себе структури авторитету та структури зобов’язань, що приносить справжні плоди. Вони без кінця терзаються тим, що могло б бути, і дуже розчаровані тим, що є. Свобода повинна завжди і всюди визначатися правдою.

Якщо суттю свободи є давати змогу вибирати добро та істину, чому б не обійти ризик, пов’язаний в загальному з дозволом свободи?

Ваше запитання піднімає цікаву проблему, над якою варто було б серйозно подумати. По-перше, свобода приймає в суспільстві різні форми. Різні люди творять різні види культури. Немає єдиної моделі свободи. Наприклад, в різних країнах існують різні традиції торгівлі. Ніхто не буде торгуватись з німецьким купцем, але якщо не торгуватися з купцем з арабської країни, це може створити прецедент. Різноманість традицій створює різні соціальні зразки, і свобода стає важливою складовою частиною, яка дає можливість розквітнути цим культурним особливостям. Це є одним з доказів того, що є дуже важливим дозволити вибір правдивого й доброго.

Припустимо, що існує моральна позиція, якої дотримуються в різних культурах, наприклад, “не пожадай”. Звісна річ, бажано жити в суспільстві, в якому з цією моральною звичкою покінчено раз і назавжди. Але, як стверджує класична ліберальна традиція (і я з цим погоджуюся), недостатньо знати та робити, що є правдивим і правильним, оскільки свобода й визнання достоїнства, притаманного людській свободі є частиною цієї правди. Це й є тим питанням, де я не погоджуюсь з багатьма духовними особами, які спокушаються бажанням обійти ризик, що асоціюється з свободою.

Проблема тоталітарних систем організації суспільства полягає не лише в тому, що вони намагаються нав’язати те, що є помилковим і хибним. Несправедливість та деспотичність таких систем проявляється також і в нав’язуванні правди через апарат примусу, ігноруючи сумління. Фундаментальний моральний постулат свободи базується на ідеї, що частиною того, що робиться правильно, є можливість вчинити щось неправильне, з умовою, що наші дії не завдадуть шкоди нікому іншому; йдеться також про моральне, але не завжди затверджене законодавством, зобов’язання навчити нашу совість сприймати відоме як істинне.

Тоді як свобода є частиною правди, вона не є ідентичною з моральною поведінкою. Було б більш правильним твердити, що свобода має моральний потенціал. Не всяка вільно вибрана економічна дія є моральним актом, навіть якщо вона не вважається злочином згідно діючого законодавства. Спадає на думку вибір інвестицій, які роблять капіталісти, що може не завжди бути чесним рішенням, однак використання примусового апарату держави для переорієнтування цих інвестицій, ставить свої власні моральні проблеми і приводить до дезорганізації економіки, що може бути несумісним із загальним добром.

Те ж саме відноситься щодо купівельних рішень споживачів. Сьогодні дуже часто батьки вибирають більший дім чи кращу машину замість того, щоб мати більше дітей: такий вибір несумісний з моральним зобов’язанням, але ми не вважаємо й нам не слід вважати таку поведінку незаконною. Дуже просто, немає коротшого шляху для створення суспільства вільних та доброчесних людей: слід дозволити свободу вибору при купівлях та інвестиціях і працювати на духовному та культурному рівнях, щоб заохотити людей перебудувати своє сумління з враховуванням етичних норм.

Виглядає так, що Ви критикуєте широко розповсюджений сьогодні погляд на індивідуальну свободу, у часи, коли економічна свобода піддається обстрілу зі всіх сторін.

Де Токвіль сказав дещо на цей рахунок. Він зауважив, що в Європі на початку ХІХ ст. ідея прав, притаманних певним особистостям, швидко зникла, в той час, як ідея всемогутності та виняткового авторитету держави заповняла її місце. В процесі цих змін, які більш не обмежуються тільки Європою, але й зачепили усі суспільства, проміжні установи, такі, як церква та авторитет сім’ї зазнають руйнування. Все, з чим ми залишилися – це претензії окремих осіб на те, що їм дозволено робити все, що вони хочуть, навіть, якщо влада держави зростає з кожним днем над кожним аспектом нашого життя.

Але, я зовсім не вважаю, що наша ситуація є безнадійною. Я таки вірю, що перехід до справжньої свободи позначиться двома основними напрямками. По-перше, люди братимуть на себе більшу відповідальність за своє життя і будуть більше прив’язаними до таких установ, як сім’я чи релігійна спільнота. По-друге, держава повинна буде відступити від своєї самовпевненої ролі домінування над економікою й культурою та обмежити свою роль до притаманної їй суті, як апарату правоохоронних органів та впровадження справедливості. Відносини між двома напрямками мають привести до одного спільного зміцнення.

Суспільство повинне відчувати, в якому напрямку розвиватися. Питання в тому, чи це відчуття походить від моральної формації, самоуправління, внутрішньої духовної дисципліни та вірного інтелектуального розуміння людської особи, чи це відчуття напрямку розвитку нав’язуватиметься ззовні, через політичні механізми. Повинен існувати певний набір традицій та правил, що управляють суспільством. За нами залишається вибір, держава чи суспільство стане джерелом цих правил. Це фундаментальний вибір між свободою та деспотизмом.

Як священник, Ви, звичайно, зустрічаєте людей, які сприймають ваш заклик до більшого ступеня індивідуальної свободи, особливо в економічній сфері, як сам по собі небезпечний.

Так, справді, і я думаю, що розумію це. Існує певна категорія людей, які завжди асоціюють свободу з соціальним хаосом, моральною деградацією та розпустою. Припускаю, що ангел міг сказати Господу Богу на зорі творіння: “Не давай цим людям свободу волі, бо поглянь-но, що вони можуть зробити! Вони зроблять безлад із закону природи і доведуть свою неспроможність жити життям, що відображає твою славу!” Але Господь дав нам свободу, що привело врешті до відкинення Його самого.

Свобода стоїть у самому центрі нашого відкуплення і це є дуже промовистим. Його єдиний Син зробив вибір і віддав Себе заради нашого спасіння. Ми ясно бачимо це в Гетсиманському саду, де Господь справляє помилку, вчинену в Едемі. Він каже: “Хай не моя, а твоя буде воля”. Це добровільне підкорення волі Батька. Святий Павло каже, що смерть Ісуса на хресті була вибрана Ним. Приклад Ісуса Христа такий: так як Він добровільно віддав Себе задля нас, ми повинні бути готовими добровільно віддати самих себе задля інших.

Добровільна природа акту та пропозиція відкуплення вказує на основу того, чому нас можна називати обраними Богом. За вчинення гріха ніхто нас не стирає вмить з лиця землі. Ніхто нас не відкидає. Нам дана та сама свобода, яку ми використовуємо для грішних вчинків та для вибору шляху каяття. Людському роду була дана пропозиція відкуплення, але ця пропозиція набуває чинності лише тоді, коли ми з власної волі підкоряємося Йому. Послідовність цих добровільних видів вибору, протягом часу, формує наш характер і, в кінцевому результаті, нашу долю.

Отже, так, в певному сенсі свобода має на увазі і гарантує певну невпорядкованість у нашому моральному житті. Але це вбудовано в саму структуру дійсності, яку створив та впорядкував сам Господь. Не думаю, що релігійні мислителі, а тим більше держава, мають право нехтувати тією свободою волі, яку Господь Бог не забрав, хоча тільки він один міг це зробити.

Однак, це не означає, що ми не повинні робити суджень; Господь сам чинить так і Йому не до вподоби, коли ми зловживаємо своєю свободою. Але у вільному суспільстві ці судження проти морального значення людської поведінки не завжди повинні набирати форми примусу та фізичного тиску.

Що Ви можете відповісти тим, котрі сприймають ідеї свободи, але бояться релігійних та моральних питань, які Ви тут описуєте?

Десь у глибині свого серця людина відчуває потребу в моральній та духовній структурі для нашого життя та потребу зіткнутись з чимсь незвичайним. Це бажання вселене в наше серце Богом. Християнство конкретизує це в найбільш яскравий спосіб, тому що ми служимо Богові, який став Чоловіком, щоб умерти за наші гріхи й уможливити наше спасіння.

Людям, які виступають за свободу, але відкидають віру, треба пригадати, що сама наша ідея того, що означає свобода, виникла в рамках єврейської та християнської традицій. Зі Святого Письма ми бачимо, як розгортається історія свободи: спочатку в Едемському саду, далі в Заповідях, що так відверто говорять про моє та твоє, а також про святість подружжя та важливість казати правду. Все це непохитно веде до ідеї свободи як основи соціального порядку.

Вірним є те, що ідея свободи знаходить своє відлуння в інших культурах, оскільки правда є універсальною. Але єврейська та християнська традиції пропонують надзвичайно цілісне розуміння самої основи свободи, так як ми розуміємо її, наголошуючи на гідності, притаманній людській особі, цілісності та моральній законності приватної власності, моральній основі економічного та соціального прогресу, зобов’язань та обмежень функцій держави. Все це притаманне соціальному аспекту віри.

У християнстві успадкована гідність окремо взятої особи навіть передує державі чи племені або, навіть, родині. Ось чому в історії віри вбивство батьком своєї дитини виглядає нам чимсь неправомірним. В той же час, у деяких культурах убивство є прийнятим, якщо дитина проявляє певний рівень непослуху чи неповаги.

В християнстві такого нема. Якою б важливою не була сім’я, окрема особа є все таки важливішою і на її права не можуть посягати навіть батьки. Згідно християнської традиції та закону, вибір нареченого чи нареченої залишається справою, в якій не може бути примусу зі сторони батьків. Добровільна та непримусова згода вимагається канонічним правом для того, щоб шлюб був визнаний дійсним. Та сама гідність проявляється до людей похилого віку, яких у християнському суспільстві не позбавляють життя, а, навпаки, поважають.

І все це причетне до того типу економічної та політичної систем, які виникли під впливом християнства?

З часом це привело до економічного порядку, який залишає за особою право володіти, створювати, укладати угоди та процвітати. Однак, ці права також пов’язані з глибоким змістом моральних та суспільних обов’язків.

У другому столітті в Антіохії жили люди, які називали себе “християнами”; це були люди, яких євангелізували самі апостоли. Документи, датовані цим періодом, доносять до нас, що одного разу спалахнула епідемія чуми та для того, щоб уникнути зарази, майже всі жителі перемістилися на окраїни міста. Люди, заражені чумою, залишилися в місті. Римський солдат послав до Риму повідомлення, в якому йшлося про дуже цікавий факт: ”В Антіохії є люди, які не є хворими, але вони залишилися в місті для того, щоб доглядати за вмираючими, тим самим виставляючи себе на великий ризик. Ці люди (повідомляє він) є послідовниками Ісуса.”

У ті часи такий вчинок суперечив існуючій культурі. Стародавній світ ніколи не створив нічого, що би в такій мірі поважало людську гідність. У середньовіччі, ця моральна турбота стала стандартом діяльності релігійних закладів. Стало звичкою приводити хворих до монастирів. Їм надавалася, яка б то не була примітивна, медична допомога та ними піклувалися аж до їх святої смерті. Це були перші богадільні, а також основа сьогоднішніх лікарень.

Невипадково, що ми маємо ці заклади та, що ми взагалі віримо в те, що кожна людина володіє правами, яких не можна порушувати, та, що ми віримо, що люди мають природжену гідність. Джерело всього цього випливає з Християнської віри. Ставити питання, чи такі заклади та культурні припущення могли виникнути окремо від християнства, є непродуктивним заняттям; фактом є те, що їх породило християнство, а причинний зв’язок є настільки чітким, що його може прослідкувати будь-який чесний науковець.

Багато людей розглядає християнство як політичну силу та як потенційну загрозу свободі.

Це неймовірно. Вся християнська ера відзначалася систематичним розвитком ідеї, що церква та держава мають у суспільстві окремі та різні функції. Починаючи з міркувань нашого Господа стосовно того, що належить цезарю та що належить Богові, погляд святого Августина та позиції Джона Кальвіна щодо поділеного суверенітету, святого Роберта Беларміна, та до декларації про релігійну свободу Другого Ватиканського Собору, ми бачимо, що християнство старається досягти позиції, яка не тільки охороняє, але й оберігає права людей перед державою. За цих умов, я думаю, що подальше втручання християн у політику з часом відобразиться, напевно, у зростанні особистої свободи, а не у її зменшенні.

Які релігійні ідеї стояли за Французькою революцією, більшовицькою революцією та націонал-соціалізмом – трьома історичними епізодами, які були резервуаром політичних подій, що смертельно загрожували свободі? Релігійні припущення кожної з них були секулярні, атеїстичні та язичні. Чому люди не бояться цих рухів як можливої загрози свободі на сьогоднішній день? Можливо, вони не є загрозою, однак, досвід схиляє нас до думки, що вони таки є загрозою.

Якщо ми подивимося на те, що з іронією можна назвати “релігійним правом” у Сполучених Штатах, чого ж насправді вони хочуть? Вони хочуть, щоб уряд не втручався в освіту, щоб уряд не втручався в мистецтво, щоб уряд не втручався в церкву, та, щоб уряд не робив спроби управляти родинним життям. Проти чого вони воюють, в основному, – це проти урядового втручання у сфери, які, вони вважають, і це, на мою думку, правильно, повинні бути залишеними цивільному суспільству, включаючи родину та церкву. Іншими словами, вони, за невеликим винятком, працюють проти втручання у свободу.

Як виникла ідея того, що держава не може претендувати на людські душі?

Коли Ісус дав зрозуміти, що існують аспекти життя, які належать Богові, а не цезареві, він вторив староєврейському розумінню. В стародавньому Ізраїлі були суди, що не були державними судами, системи закону, що не встановлювалися царями, а , скоріше всього, пророками.

Ряд самих перших занепокоєнь можливого надвживання владою містяться у Єврейських писаннях. Згадаємо фрагмент, у якому народ Ізраїлю вимагає царя, а суддя Самуїл нагадує їм, що робить цар: обкладає податками, починає війни, виступає завойовником та знищує сім’ї.

В єврейській історії ми також знаходимо постійну тему рабства та залежності в протилежності до спокутування та визволення, і ця різниця є дуже чіткою. Ці теми були яскраво помітними в антирабському русі в історії Сполучених Штатів. Тема визволення з рабства та знайдення обітованої землі, процвітання та свободи, фактично є метафорою всіх народів, які боряться за своє визволення з неволі сьогодні.

Не можна прогледіти повчальну силу цієї притчі. Певна річ, ранні християни, які мали справу з тиранічним урядом Риму, не могли прогледіти її. Саме християнство піднімає цю тему на космічний рівень та говорить про необхідність звільнення від пут гріха та гріховних установ, які були створені та утримувалися особистим гріхом.

Ви не заперечуєте, що в християнській історії існує також протилежна позиція, яку, правильно чи неправильно, називають константиніанізмом.

Ця позиція існує в середовищі правого політичного крила у виді руху відновників монархії. Деякі люди навіть говорили мені, що США є надзвичайно корупційною країною, бо вона не була заснована як монархія. Я здивований таким поглядом, який є в рівній мірі помилковим та невпливовим. Окрім цього, існує ще один варіант, згідно якого, Конституція Сполучених Штатів часто розглядається як частина надзвичайного диктаторства, та бачить у теократії єдиний шлях виходу з культурної кризи.

Дещо більша проблема походить з нео-константиніанізму лівих, які прагнуть встановити світське царство Боже на землі, збудоване на християнізованій версії соціалізму чи екзогенності. Ці групи, які множать і множать єресь, почали набувати впливу на початку ХХ ст. з рухом суспільного євангелія. Вони все ще активні сьогодні в таких організаціях, як національна рада церков. І при цьому засоби масової інформації та науковий світ ставляться більш прихильно до релігійної лівиці, ніж до релігійної правиці.

Жодна з цих груп не враховує застереження Христа, що його царство не від світу цього. Будь-яке прагнення прискорити євангелізаційний процес, використовуючи державу для нав’язування розуміння чесноти (яке, як правило виявляється зовсім не чеснотою, а скоріше похрещеним колективізмом) включає спотворення послання Євангелія, яке є, перш за все, духовним, а не політичним.

Цим ми не намагаємося стверджувати, що християнство немає політичного виміру, тут йдеться про те, що державу слід обмежувати та стримувати апетит окремих людей до прагнення грошей та влади. Християнське послання полягає в пошуці звільнення від свавілля влади та процвітання святості особи в контексті культурної, політичної та економічної свободи.

Роз’ясніть, будь-ласка, політичні напрямки в контексті християнської традиції, які Ви розцінюєте як єретичні.

Оглядаючись на історію консолідованої нації-держави, ми бачимо, що її сучасна версія повстала спочатку в європейських монархіях XV-XVI ст., коли держава почала створювати бюрократичні структури, які перевершили окремих правителів. Виникнення цих нових структур було історично пов’язано з виходом з епохи феодалізму; вони формувати своє власне життя окремо від монарха та були досить прив’язаними до церковних правлячих кіл.

Церква й держава залишилися формально окремими, однак, пов’язаними разом через угоди quid pro quo: держава обдаровувала церкву та, в свою чергу, церква надавала свою моральну підтримку, зокрема, у веденні війн. Проблема не була в християнській теорії, яка залишалася здоровою, а скоріше в інтригах реального життя.

Аж до кінця ХХ-го століття можна було зустріти католиків, які хотіли воскресити світську владу Папи. Проблема не полягає у тому, що Церква зашкодить Державі, а в тому, – і це є значно більшою небезпекою, – що Церква скомпроментує свою місію заради уступок Держави.

У деяких політичних творах представників школи пізніх схоластів містяться протести проти цих, щоразу більш “взаємовигідних” відносин, і у XVI столітті з’явилося чудове об_рунтування незалежно визначених прав церкви та сім’ї проти держави. Деякі з цих теоретиків зайшли настільки далеко, що аж намітили основи, які б морально виправдали активний опір державі та, навіть, революцію. Саме в європейських монархіях вперше було проведено зв’язок між “католицизмом” та “повстанням” – твердження, яке ми ще чуємо й до сьогодні.

Окрім проблем, пов’язаних з державою, які з’явилися в пізньому середньовіччі, нові проблеми виникли після Реформації. Ахіллесовою п’ятою деяких цих рухів був їхній де-факто історичний націоналізм: від самого початку йому бракувало міжнародної клієнтури, а його наголос на націоналізмі гарантував підтримку послідовників, які розмовляли мовою лідера. Це приводить до небезпеки, так як ми це бачили у 1930-их роках у Німеччині, де християни надто пізно зауважили, що назрівало в їхньому середовищі. Навіть сьогодні, віра бореться, щоб перебороти свою політичну парафіальну діяльність та розширити її універсальний вимір через євангелізм.

В обох випадках статизм цих релігійних тенденцій є єретичним. Кальвін та Лютер були переконаними у своїх поглядах, що Церква та Держава є різними установами з різними функціями, призначеними Богом. Крім цього, ми вже обговорили католицьку позицію, що Божий град та град Людський є різними, кожний з своєю правомірною претензією на авторитет.

Крім цього, дозвольте зауважити, що православна традиція, яка також розвила політично невиправдані зв’язки з нацією-Державою, перебуває зараз у процесі усвідомлення обмежень свого національного характеру та працює в напрямку глобалізації, міжнародної солідарності, що узгоджується з обмеженням ступеня інституціональної залежності та взаємодії з нацією-Державою.

Прошу прокоментувати унікальні сильні сторони цих традицій.

Протестантська традиція задоволена традицією пастирів, які є практичними людьми, що знали та розуміли світ закону, бізнесу та праці. У цьому лежить поверхнева ймовірність тези Вебера про те, що протестантство є джерелом капіталістичної етики. Це - невірний погляд, оскільки теорія, практика та моральність ділової економіки має коріння, яке сягає набагато глубше до Реформації; Вебер також ігнорує підприємницьку діяльність або переосмислює її, якщо йдеться про католицькі країни.

Однак, залишається справедливим, що протестантська традиція, принаймні перед початком XX-го століття, сприйняла ідею, що спільнота підприємців має свою певну моральність. Не можна зрозуміти заснування американської держави без читання проповідей того часу. На противагу цьому, байдужість та аристократичне походження старої священницької касти в католицизмі сприяли виробленню зневаги до праці та буржуазного прагнення капіталістичного суспільства.

Більша частина цієї дискусії, згідно якої, традиція більш приязна до торгівлі, стосується того, що називається “капіталізмом”, поняття, започаткованого Марксом. Є цілком безпідставним та штучним датувати його від початку індустріальної революції. Якщо ми розглядаємо підприємництво як таке, що базується на приватній власності та інвестиції, як капіталізм, то ми знайдемо його елементи впродовж усієї історії цивілізації.

Задовго до того, як послідовники Томи Афінського першими дослідили економіку з наукової перспективи, суспільства виробляли та торгували, базуючись на принципах ринкової економіки. Нам потрібно усвідомити, що без певного роду ринку, певного роду купівлі та продажу, варварство та голод були б нормальним станом справ.

Величезне значення мало те, що люди зрозуміли як функціонує економіка. Чого навчали ці томісти? – більшість того, чого навчає церква сьогодні: недосконалість державних соціальних програм, потребу обмежити податки, достоїнства стабільної валюти, потребу в приватній власності та праві приватної ініціативи, справедливу зарплату та ціни, що наближаються до ринкової ціни та зарплати, покликання підприємництва, право об’єднуватися та моральний імператив вільної торгівлі. Це є католицькою традицією мислення, яка не завжди втілювалася на практиці; це є протестантською практикою, яка не завжди знаходила відображення в теорії.

В певний момент цей “лібералізм” пізнього середньовіччя ототожнювався з антиклерикалізмом класичного ліберального періоду. Як і чому це сталося?

До цього значно спричинилася Французька революція. Вона представляла собою рух, який спочатку розгорівся з протестів буржуазії проти податків та утисків уряду і, через серію неправильних кроків, перетворився в дикий розгром власності, свободи та й самого життя, й отримав кульмінацію в іншому, навіть гіршому, деспотизмі. Багато говорилося про свободу та братерство без огляду на те, звідки беруть початок ці ідеї: не з Робесп’єра, а з християнства! Натомість, церква була під обстрілом як “перешкода” свободі. Й до цього часу нею є.

Просвітництво – досить нечіткий інтелектуальний рух - можна розглядати аналогічно до сина, який успадкував велику частину багатства з бізнесу свого батька та вживає його на підтримку соціалістичної теорії. Багатство не існувало би без підприємницької наполегливості батька, подібно як більша частина Просвітництва – наголос на розумі, свободі, науці, людських правах та прогресу в культурі – не існувало б без християнства. Оскільки спадкоємець не став задумуватися над тим, щоб зрозуміти звідки прийшов його спадок, він використав його на злі наміри.

Ось чому, я вважаю, настільки важливим є поглибити наше розуміння різниці між авторитетом та владою. Багато найкращих мислителів XVIII-XIX століть розуміли це. Під кінець свого життя Фредерік Бастія, один із найблискучіших французьких ліберальних економістів XIX століття, став глибоко віруючим католиком. Він похований в Сент Луї де Францезі в Римі.

Немає сумнівів, що релігійні мислителі того періоду виступали проти заплутаних союзів між церквою й державою, але, з іншого боку, вони не поєднували свободу в юридичному значенні та свободу в моральному значенні. Прикро, що коли ми сьогодні думаємо про епоху Просвітництва, ми згадуємо, в основному, лише світський аспект.

Протягом та після періоду Просвітництва росла помітна відстань між новим світом ліберальних інтелектуалів та впливовими фігурами церкви. Кульмінація цієї тенденції втілюється в особі Пія IX, який вступив на папський престол з репутацією “ліберала” та відійшов від цієї тенденції після того, як пересвідчився в небезпеках соціалістичного революційного руху в Італії та Франції.

А тепер, слід відмітити, що я жодним чином не бажаю показати якоїсь зневаги проти цього Великого Папи (йому випало мати справу з надзвичайними політичними потрясіннями), однак повинно бути очевидним, що мої власні особисті симпатії на боці ліберальних католиків XIX століття - однак, не модерністів, а тих, які бачили добро в Просвітництві та намагалися очистити його від антиклерикалізму та скептицизму. Серед них був Актон, а також кардинал Ньюман та Антоніо Росміні-Сербані.

Актон та Ньюман самі усвідомлювали християнське коріння ліберальної думки і допомагали прокласти шлях розумінню глубокого культурного впливу, який може мати християнство в світі без світської влади в минулому. Слід відмітити, що широкий лібералізм цього періоду, був значно змішаний з модернізмом та поняттям автономного індивідуалізму. Це пояснює, чому до них відносилися з певною мірою скептицизму в їхній час. З бігом часу ми зрозуміли, що вони бачили істини, які інші просто пропустили в той же час.

Отже, Ви рекомендуєте читати Лока та Джеферсона очима віри.

Часом фраза ”очі віри” передбачає туманне бачення, отже, я просто б сказав, щоб ми читали їх з точки зору розуміння історії та внесли в них відсутню богословську перспективу. Ми можемо чогось навчитися від них. І можемо відкоректувати їхні думки, коли вони помиляються, та з точки зору більш широко розвинутої католицької позиції.

Я усвідомлюю, що це виглядає протирічним, але як Лев XIII, так і Іван Павло II запозичили в Лока поняття “рідної домівки” при захисті прав власності не тільки на землю, але також на винаходи та плоди праці людини. Як Rerum Novarum, так і Centesimus Annus обмежують право держави втручатися в економіку та суспільство. Вони закликають робітників відкинути соціалізм та ідею, що відношення працівник - капіталіст є обтяжене конфліктом, і замість цього, сприйняти істинну свободу в гармонійному суспільстві. Така практика відноситься до кращих традицій християнської думки: Взяти істинне з кожної традиції та, усвідомлюючи, що якщо це дійсно істинне, то воно є та повинно бути частиною ширшого християнського розуміння.

Віра намагається бути синтетичною, не будучи синхронною. Коли появляється нове розуміння з будь-якого джерела, навіть із суто природничих наук, ми покладаємо на церкву завдання представити інтелектуальні рамки для легітимізації наукового методу та надати моральну поправку. Для того, щоб це сталося, часом треба десятиліття, а то й століття, але власне тому ми повинні дозволити, щоб християнське розуміння росло, розвивалося, ніколи не відкидаючи минуле, але завжди збагачувалося новим знанням для щораз більшого розуміння Єдиної Правди Бога.

Зайшла мова про лорда Актона. До речі, правий чи неправий він був у своєму затятому лобіюванні проти визначення папської непогрішимості на Першому Ватиканському Соборі?

Надзвичайно важливим є зрозуміти, що до Собору не було спільного розуміння того, яким має бути це визначення. Навіть під час Ватиканського Собору, по мірі того, як обговорення тривало місяцями, не було жодного робочого документа в кругообігу, щоб делегати могли ознайомитися з ним. Кожен знав, що це питання було на порядку денному, але ніхто не знав, наскільки широким чи вузьким буде його визначення. Я думаю, що це було стратегічною помилкою зі сторони Курії, оскільки це викликало непотрібне замішання, підозру та гостроту.

Припущення Актона було таким же, як і багатьох лібералів того часу. Він вважав, що Пій XIX обстоював таке визначення непогрішимості, яке б не тільки включало віру та мораль, але й політику та історію, і щоб це можна було примінити й до минулого, щоб канонізувати всі дії колишніх Пап щодо мирських справ. Були групи людей, які вважали, що Папа повинен бути не тільки лідером Церкви, але і світу. Актон вважав цю ідею недопустимою.

В остаточному підсумку, ця версія доктрини не збулася. Після того, як вляглися пристрасті, навіть Актон був схильний прийняти догму, яку оприлюднив Собор. В листі до свого Єпископа, відразу ж після Собору, Актон писав:” Я не думаю, що в моїх публічних чи приватних листах є слово, яке б протирічило якійсь доктрині Собору; але якщо і є, то я цього не підрозумівав і бажаю його викреслити” (Актон в листі до Єпископа Джеймса Броун з Шрюсбурі 16 грудня 1874 р.). До речі, фактом є, що Собор постановив, що Папа не може проголошувати помилку, промовляючи ex cathedra про справи віри та моралі. В підсумку, ця доктрина в кінцевому результаті, скоріше обмежувала, а не розширювала владу Папи, і на Другому Ватиканському Соборі ми бачимо уточнення цієї доктрини в розвитку ідеї колегіальності.

Актон був істориком, а не богословом, і в силу цього, під час Собору він концентрував свою увагу на тому, що його турбувало. Однак, питання, яке стояло перед Собором, було не політичним чи історичним, а богословським і це було тим, чого він не зміг повністю зрозуміти. В справах богослов’я Актон був цілком православним; можна навіть сказати, що він пасивно підпорядковувався традиції в цьому розумінні. Фактично, з двох, власне кардинал Ньюман мав більш витончене богословське розуміння, і саме Ньюман вияснив для себе питання непопогрішимості задовго до Актона.

Можна сказати, що під час проведення цієї дискусії, Актон вів себе нерозважливо та надто вже багатослівно виражався. Він відіграв свою роль в історії і, слід відмітити, що, щоб він не робив, він керувався найкращими намірами та діяв з чистою совістю. Міфом є те, що Пій IX ставився до нього зневажливо чи відмовив благословити його дітей. Біографія Актона, написана Роландом Гілом, дає зрозуміти, що з боку Папи не було жорстокого ставлення чи відмови благословити його дітей.

Іронія долі в тому, що Папа виступав основним захисником свобод, захисту яких присвятив своє життя Актон.

Особливо енцикліка Centesimus Annus є прикладом такого обстоювання свободи. Вона появилась у травні 1991-го р. після заснування Інституту ім. Актона; а якщо бути точнішим, тринадцять місяців після того. Для нас склалися сприятливі обставини, щоб бути основними в допомозі вмістити цей документ у контекст ширшої ліберальної традиції.

У цьому документі Папа поглянув на світ і відкрив, якими були нові тенденції та питання, що стояли перед світом сто років після Rerum Novarum Папи Лева. Одною з нових тем був крах соціалізму, який здивував навіть осіб в колах Ватикану. Подібно, як у політичних колах Сполучених Штатів, більшість людей вважали, що комунізм завжди існуватиме та, що Східна Європа назавжди залишиться частиною радянського блоку.

Іван Павло II володів виключним розумінням комунізму завдяки власному досвіду та з філософської точки зору; він був переконаний, що комунізм довго не триватиме. Коли він спочатку закликав до єдиної християнської Європи, більшість людей вважали це неможливим або, навіть, містичним баченням, однак, виявилося, що він не мріяв, а передбачав безпосереднє майбутнє.

З розпадом комунізму розпочався пошук вичерпного пояснення його духовних та економічних невдач, а також позитивних моральних вказівок на майбутнє. Centesimus Annus дав нам і те і друге, будучи однією з найбільших енциклік за всю історію церкви - і, безперечно, найбільшою з усіх суспільних енциклік. Він вказав на те, що проблема соціалізму є антропологічною: соціалізм заперечує свободу, не є в стані відповідати за особисту ініціативу та відкидає притаманну людській особі гідність. Власне тут ми знаходимо найчіткіші та найобширніші міркування про достоїнства торгівлі та підприємництва.

Тут ми також знаходимо найобширнішу дискусію про ідею субсидій, яка була предметом офіційного навчання церкви протягом її історії. Тут ми також знаходимо життєвий політичний принцип, який гласить, що політичними та суспільними питаннями повинні займатися люди та установи, які безпосередньо стикаються з нею, а вищі інстанції повинні втручатися тільки тоді, коли нижчим не вдалося розв’язати проблеми. Таким чином, він перекладає тягар відповідальності на вищі інстанції, застерігаючи в той же час про небезпеки укорінення або інституціалізації таких втручань.

Він також обговорює дві форми капіталізму: одна має коріння в християнській етиці та впорядковує всі речі згідно всього того, чим є людська особа та визначає спектр економічних та культурних рішень в юридичних межах. Інша форма капіталізму відокремлена від усього цього та сприяє безконтрольному розвитку споживання. Йому не до вподоби термін капіталізм, він віддає перевагу термінам вільна економіка або ділова економіка. Такий тип системи, вважає Папа, рекомендується тим країнам, які пережили комунізм.

Він тричі говорить про стабільну монетарну систему та обговорює моральний імператив приєднання бідних країн до сфери розподілу праці та обміну через вільну торгівлю. Коли читаєш це все, на думку спадає те, що Іван Павло II не тільки розуміє економіку, але також ознайомлений з літературою, що стосується досконало розвинутої теорії австрійської школи.

Дозвольте детальніше зупинитися на темі споживання та матеріалізму. Чи ці феномени притаманні капіталізму?

Матеріалізм є помилкою в кожній системі, в якій він проявляється. Він також може проявитися в соціалізмі. Проблему споживання можна розглядати з різних сторін. Його ми можемо побачити в особі, яка знаходить свою ідентичність в бажанні купувати речі. Такі люди купують, щоб полегшити стан тривоги. В такий спосіб вони намагаються контролювати своє життя.

І все-таки, це є духовною проблемою, яку не вирішити через політичні зміни, а через релігійні поради та зміну переконань - систему, яка заохочує фінансове життя в борг – систему, в якій гроші не є стабільними, а обтяженими інфляцією - і це, можливо, врятує людей від природних наслідків матеріалізму.

Маючи досвід роботи з підприємцями-багачами, хотів би зауважити, що проблема матеріалізму не є першочерговою. Їхнє багатство є наслідком їхнього бажання працювати, щоб здійснити свою мрію, якої постійно треба добиватися шляхом служби іншим. Через те, їхня проблема типово лежить не в бажанні нагромаджувати, а у відсутності балансу між роботою та сімейним життям, бо підприємці, як і багато інших людей, часто забувають подбати про свої душі. Іншими словами, духовні проблеми багатих не так вже й відрізняються від проблем інших людей.

Не слід забувати, що люди, яких ми називаємо “бідними”, сьогодні мають доступ до значно більшого матеріального багатства, ніж ті багаті люди, описані в Святому Письмі, які часто мали політичні зв’язки. Коли в Святому Письмі застерігається багатих, наміром не є виділення групи з певним доходом, а, швидше, критика матеріалістичної установки. Так, багатство створює спокуси, але ми робимо помилку, якщо думаємо, що решта з нас звільнена від спокуси через те, що ми маємо менше. Правда в тому, що ми всі неймовірно багаті, який би історичний стандарт не взяти, та ми всі прагнемо досягти особистої святості.

Святий Франциск Сальський пише про потребу багатих бути розсудливими в їхніх фінансових справах, як елемента духовної дисципліни. Не кожному слід позбутися всіх матеріальних благ для того, щоб отримати спасіння; деяким, можливо, треба, а деяким - ні. Ми всі повинні прокласти собі дорогу до спасіння, що відповідає нашим власним чеснотам та недолікам, і, в кінцевому підсумку, спасіння всіх нас залежатиме від ласки Бога. Бідність не є автоматичною перепусткою до вічного життя в раю.

Які факти з життя Папи сприяли появі цієї енцикліки?

Папа вийшов із філософської традиції, яка, в деякій мірі, пов’язана з австрійською школою. Австрійський філософ XIX століття Франц Брентано є зачинателем двох великих традицій: одної - філософської та іншої - економічної. Згадаймо, що Брентано був священником, який облишив священство, але був насичений томістсько-арістотелівською традицією, так як і більшість філософів Відня того часу.

Карл Менгер, засновник австрійської школи економіки, був колегою Брентано та, в той чи інший спосіб, його студентом у Віденському Університеті. Думка Менгера привела безпосередньо до Людвіга фон Мізеса та Ф. А. Гайка, двох найбільших захисників вільної економіки, які старалися укріпити своє вчення на тому, що вони вважали природою людини. Вони були світськими особами, хоча в кінці Гайєк примирився з церквою. В результаті цього, його пізні праці глибоко вивчають ті питання, якими займалися століттями християнські мислителі.

Інша традиція, яка вийшла з Брентано, має справу більше з психологією та філософією ніж економікою. Цей напрямок думки вплинув на феноменологів Едмонда Гусерля, Альфреда Шютца та Едіт Штайн. А сучасним представником цих поглядів у церкві був Кароль Войтила, який в той час, коли викладав філософію, написав книжку “Діюча Особа”, яка досліджує місце суб’єктивного виміру та дій людини. Структура цієї праці має те саме томістське коріння, що і праця Брентано – тут вони дійсно частково збігаються.

Усе це свідчить про те, що світу економіки притаманний певний сенс, можливо не в своєму остаточному вимірі, але, тим не менше, у важливому вимірі.

Саме так. Ринок та світ комерції є виразом людських оцінок, спільноти та солідарності – людей, які приносять свої таланти та здібності на службу іншим шляхом обміну. Саме це відрізняє австрійську школу від економістичного підходу неокласичної школи, яка трактує людину, як трішки більше, або як ніщо інше, ніж економічне буття.

Турботою всіх християнських лідерів по відношенню до економіки завжди було те, що люди не повинні бути пішками сліпих економічних сил. Виявляється, що ці побоювання абсолютно справедливі по відношенню до комуністичної системи центрального планування, де економічні сили, і справді, перебувають в ручному управлінні. В той же час, у вільній системі сила обмежена вибором, можливістю та шляхами, які дозволяє економічний ріст.

При цьому всьому в межах церкви існують групи, які намагаються проігнорувати Centesimus. Мені доводилось бачити документи з конференції єпископів, що неповно цитують Centesimus, вилучаючи фрагменти, які їм не до вподоби. Чому? Одним з пояснень є те, що ідеологія засліплює багатьох людей, змушуючи дотримуватись старомодних уявлень про світ. Інша причина торкається загальної необізнаності з континентальною традицією думки, частиною якої є цей документ. Бувало, люди признавалися мені: “Я не розумію цієї енцикліки.” Перед нами ще багато роботи.

Ми часто чули, що країни Східної Європи були зовсім неготові до того, що вони будуть робити після розвалу комунізму. Ми, на Заході, були інтелектуально неготові відреагувати на те, що соціалізм раптом виявився нежиттєздатною системою. Соціалізм, того чи іншого виду, був та є домінуючою політичною філософією в сьогоднішніх університетах. Ми втратили зв’язок з нашими ліберальними коренями, і для мене це іронічно, що Церква мусить помогти Заходу віднайти їх.

З усіма цими питаннями було б набагато простіше справитись, якби Церква не мусіла відігравати роль у світі, а лише концентрувала свою увагу на трансцендентних речах.

Це, й справді так, але це неможливо. Церква таки має місію в світі, оскільки йдеться про розвиток втіленої віри, тієї віри, в якій Бог сам набув людської вподоби. Таким чином, ми не можемо відкинути людський, а отже, і політичний вимір Євангелія. Але якщо хтось не матиме правильних пропорцій, може заплутатися в тому чи іншому боці. Помилково вважати, що ми повинні відкинути світ та втекти від нього, також помилково вважати, що ми повинні володіти світом та управляти ним.

Великий поступ у християнській доктрині в сучасності настає з появою Dignitatis Humane. Немаловажним є те, що цей документ представляє найважливіший внесок, зроблений вселенській Церкві американською Церквою завдяки працям отця-єзуїта Джона Куртні Муррая. Його праці вважалися другорядними протягом багатьох років, але врешті були прийняті екуменічною радою. Деякі люди не усвідомлюють, що рух традиціоналістів, що підпав під схизму в 1985 р., не лише стосувався питань літургії; вони були та є налякані ідеєю релігійної свободи, вважаючи, що вона є відлунням французької революції.

Дане непорозуміння відноситься до сфери застосування ідеї релігійної свободи. Як висловився отець Муррай: “Це не стільки справа віри, як справа миру: ми з досвіду знаємо, що церква процвітає в атмосфері, вільній від релігійного примусу.” До речі, ця позиція не суперечить Syllabus Пія ІХ, який проголосив помилкою вважати, що розділення Церкви й Держави є єдиним допустимим шляхом; Syllabus залишає відкритою можливість, що це розділення може та, навіть, повинно існувати як найбільш рекомендований шлях. Другий Ватиканський Собор підтвердив, що ця можливість є сьогоднішньою реальністю, коли Церква не має влади над мирськими справами.

Існують люди, які сьогодні ставлять під сумнів, чи ця ідея релігійної свободи може бути втіленою в життя.

Багато урядів відчувають загрозу, коли релігія набуває значної культурної влади. А коли релігія має недостатню, буває, що церкви шукають шляхів обійти їх євангелійну місію та вдатися до політичних важелів, щоб досягнути своїх цілей. Але я не вважаю, що така інтелектуальна тенденція служить звинуваченням ідеалу подібно до того, як існування вбивства не може звинувачувати етики життя. Нам слід продовжувати боротися за ідеал релігійної свободи, який існував від самих початків заснування США та набував щоразу досконаліших форм протягом ХХ-го століття. Віруючі мають моральний обов’язок боротися за свої свободи незалежно від того, що робить Держава.

Зауважимо, що релігійна свобода не вимагає, щоб усі ми стали агностиками. Навпаки, ми маємо моральний обов’язок прийняти правду - однак, якщо уявлення людей, що таке є правда - суперечать, а так є й буде, ми не намагаємося покінчити з цими конфліктами шляхом насильства чи примусу або, вписуючи одну (чи іншу віру) в платіжні відомості уряду. Ми працюємо над цими відмінностями та публічно обговорюємо їх. Ми не повинні нав’язувати правду, а скоріше, пропонувати свободу.

Справжньою проблемою є те, що сучасна держава хоче підмінити роль церкви в суспільстві та сама стати об’єктом поклоніння. Причина того, що молитва вилучена з публічних шкіл, полягає не в тому, що невіруючі будуть ображені, а в тому, що боротьба за світську освіту не бажає мати конкурента. Сучасна держава виступає з різними ініціативами, які конфліктують з релігійною свідомістю. Найкращим для віруючих сьогодні було б, якщо б держава облишила свої претензії на божественність та дозволила більш свободи для релігії. Але для цього необхідна нова політична філософія.

Іншим закидом християнству є те, що воно несумісне з живучою інтелектуальною та артистичною культурою.

Це, знову ж таки, викривлення, яке датується ще з часів просвітництва, періоду, який дав світові дар кращого розуміння людської свободи, однак залишив свою секулярну позначку на світові. Правда в тому, що на яку сферу ми не подивилися б – мистецтво, архітектуру, чи науку або університет, – всюди можна знайти християнське походженння. Щодо цього, я наполегливо рекомендую прочитати видатну працю лорда Актона, яка демонструє християнське походження свободи та її цивілізації.

Навіть інквізиція, незважаючи на свій антигуманний характер та абсолютну недоречність, була системою слідства з необхідністю алібі та можливістю фальсифікації. Це була примітивна система, але, порівняно з чим? Поза християнством такі структури взагалі не існували - панувало лише правило насильства натовпу та завойовництва, або абсолютно довільного диктаторства.

Ми ніколи не повинні послаблювати наших моральних стандартів, коли розглядаємо історію, однак, у той же час, корисним є брати під увагу історичний контекст та відмічати прогрес, де він проявляється в історії. Історія християнства є історія прогресу та розвитку з затримками та перешкодами протягом усьому шляху, процесу, під час якого ми ставали щораз більше вірними духовному, філософському та антропологічному ядру віри.

І все ж Актон аж ніяк не був некритичним апологетом ролі християнства в історії?

У багатьох відношеннях він був християнською совістю історії та його часу. Він писав протягом вікторіанського періоду про моральну необхідність церкви примиритися з минулими помилками християнства в світських справах. В будь-якому випадку, він бачив величезну потребу для Церкви нести моральну відповідальність за кожний несправедливий акт церковного примусу в історії.

День каяття Івана Павла ІІ протягом ювілейного року (друга неділя Різдвяного посту) є виправданням Актона в певному відношенні. Свідченням віри є те, що після століття комунізму та безпрецедентного вбивства, яке здійснювали мирські держави, церква все ще бачить потребу просити пробачення за поведінку деяких своїх лідерів та послідовників у минулому. Це є добре та є прикладом для світу.

В той же час важливо не забувати, що Актон писав перед тим, як відбулися звірства комунізму та нацизму, хоча він, певна річ, передбачав, що колективізм принесе величезні людські страждання. Він плекав надію, що церква очистить свою совість та буде спроможною вказати світові та засудити злочини, якими б вони не були та де б вони не сталися. Я думаю, що в наш час ми можемо бути дуже задоволеними історією захисту людських прав Християнською церквою.

Є цікавим, як мирський розум настільки критично ставиться до минулих проблем Церкви, навіть якщо перед ним стоїть реальність комунізму, найколосальніша маніфестація людського зла, що сталося протягом нашого власного покоління. Вони також мовчать, коли відбуваються аборти та напади на етику життя, що відбуваються сьогодні в світі. Таке лицемірство виявляє ненависть до релігії та трансцедентального.

Сьогодні особливо в академічному світі існує безліч людей, які відкидають правду релігійної віри та висміюють християнську моральність. І справді, виглядає так, що університети існують в рамках практичного атеїзму.

Це пиха особливого роду, яка створює та підтримує такі речі. Інтелектуали, що займаються соціальними науками, повинні бути свідомими та цікавитися джерелами мотивації, що стоять за дією та змінами в людських справах. Кожне суспільство в історії світу, без винятку, було релігійним до більшої чи меншої міри. Це пояснюється тим, що люди мали природну схильність шукати само-трансценденцію. Спосіб, у який вони досягають цього, показує багато про їхні основоположні припущення, що керують культурними, соціальними та політичними змінами. Однак, лише небагато інтелектуалів сьогодні знають більше про релігію ніж те, що вона привела до хрестових походів, спалення відьм, й, відповідно, повинна бути відкинутою.

Тим часом інтелектуалів, які серйозно вивчають віру та розглядають її як важливе джерело правди, вважають, наче б то вони займалися ненауковими чи дилетантськими неважливими питаннями. В сучасній культурі існує сильне несприйняття ідеї, що суспільства є релігійними в своїй основі. І в академічному світі навмисне ігнорування первинної сили, що рухає всією людською історією, підноситься до символу честі. Чому? Я думаю, що це представляє певний вид бунту проти моральності так само, як масове узаконення першого гріха в едемському саду: бажання виробити етичні стандарти, що підходять до особистих бажань та звичок.

Незважаючи на своє походження, серед багатьох прикрих наслідків цього є те, що сучасні інтелектуали відгороджують себе від навчання богословів та істориків релігії. Тим часом, богослови та викладачі семінарій відчувають себе відокремленими від основної течії наукової спільноти, таким чином, вони також не є схильними черпати мудрість від економістів та істориків, які працюють у основних наукових колах.

Пригадую, коли я розмовляв з групою економістів, нобелівський лауреат заперечив мої релігійні погляди. Я змушений був нагадати йому, що його професія була основана священниками з богословською підготовкою. Подібним чином, серед деяких консерваторів існує думка, що духовне вчення можна автоматично перенести на економічну на політичну мудрість. Правда полягає в тому, що ми повинні зрозуміти як релігійну основу економічної науки, так і науку як незалежну та правомірну сферу досліджень, з якої можуть повчитися всі релігійні люди.

Чи вважаєте Ви, що інтелектуальне життя завжди містило в собі спокусу зарозумілості?

Претензія на знання є давньою проблемою і, певна річ, такою, що має велике значення для науковців, однак, такому ставленню сьогодні знову дано волю, оскільки богослов’я, як дисципліна, проходить через важкі часи. Ми зіткнулися з ситуацією, яка кардинально відрізняється від тієї, що панувала в середньовіччі, коли університет був місцем для великих міжпредметних обмінів, та, де богослов’я розглядалося як інтелектуальна “парасоля” для майже кожної науки.

Оскільки такий стан справ більше не існує, немає змоги змінити увіковічення інтелектуальних примх. Ми є свідками, як відверті дурниці маскуються сьогодні під науку. Прикладом може бути те, що зростає рух, який твердить, що допустимою формою терапії психологів є вступати в статеві відносини з своїми пацієнтами, або рух, ціллю якого є морально виправдати педофілію. В той же час ми бачимо, що псевдорелігія повертається через чорний вхід у таких рухах, як радикальний екологізм та новий писк моди – відьомське ремесло, не кажучи вже про інші дивні тенденції.

Що нового є в цій течії, а що є лише повторенням старих помилок?

Єресь, якщо застосувати цей немодний термін, що, насправді, має точне значення в історії ідей, можна розпізнати в будь-якому віці. Але що, на мій погляд, відрізняє наш час від минулого, є ця тенденція відкинути навіть можливість об’єктивної, зрозумілої, про яку нічого не можна сказати, універсальної етики. Ми не стикалися з цим у стародавньому Римі. Ми не бачили цього на протязі історії християнства за винятком жмені маніакальних культів у XV столітті, які вважали, що немає потреби в законі або, що примху не відрізнити від моральності. Ці культи швидко вимерли.

А сьогодні? Людей заохочують ідентифікувати їхню власну поведінку з моральністю, повністю відкинувши ідею, що повинен бути якийсь об’єктивний стандарт, до якого ми всі повинні прагнути. Нас заохочують вигадати моральність для самих себе, а на практиці це закінчується тим, що не існує моральності, яка б нав’язувалася приватно, а раз так, то держава заповнює цей вакуум політичними указами.

Деякі люди ще можуть згадати, що колись вживалася фраза: “Я поганий католик”; їхнє неприховане лицемірство було даниною, яку платили їхні пороки існуванню чесноти. Але сьогодні ми не маємо “поганих” католиків; ми маємо католиків, “які відходять від поглядів церкви”. Це слабкі духом люди, які вирішили, що їхнє моральне зобов’язання - це не вирішення проблеми, а протест проти влади. Але, знову ж таки, відсутність багатьох приватних властей заохочує створення єдиної влади, якою є Державою.

Не можна заперечити, що соціалістична етика, яка підносить рівність під єдиною владою як ідеал, вижила та процвітає.

Соціалізм є добрим прикладом міфу, який вже давно повинен був віджити, враховуючи наявні факти. Однак, він вижив, оскільки соціалістична ідеологія ввібрала в себе всі помилки, на які найбільше спокушуються інтелектуали в наш час. Вона заохочує обдарованих людей уявити себе диктаторами та суспільними планувальниками, які перекроюють людську природу згідно з їхніми мріями. Ця ідеологія вважає можливим отримати секретне знання у формі центрального плану, яким володіють лише деякі, котрі мають силу втілити їхні мрії в життя. Вона обходиться без таких, здавалося б нудних понять, як людська гідність та людські права.

Також цікавим є розглянути дві найбільші форми соціалізму, що вижили до тепер. Перша форма ставиться до матеріального світу як єдиної реальності, а до всього поза матеріальним світом, як міфу. Це – звична форма псевдонаукового соціалізму, яку можна зустріти на факультетах політичних наук. Інша форма вважає матеріальний світ цілковитим злом та заохочує прийняти бідність та аскетизм для збереження навколишнього середовища. Вона корениться у ворожому ставленні до технології, індустріалізації та торгівлі.

У цьому дивному ідеологічному балансуванні між крайнім матеріалізмом та крайнім антиматеріалізмом ми втрачаємо християнське розуміння, як це описано в стандартній ранньохристиянській праці Августина “Град Божий”. Замість того, щоб дивитися на світ як на світ Божий, який вважав його добрим, та розглядати людську особу як найбільше створіння Бога, нас змушують то восхваляти, то відкидати світ.

І розум повинен якось відреагувати на цей сучасний гностицизм, який зветься “соціалізмом”. Вважається, що студенти повинні прислухатися до своїх вчених, професорів, щоб відкрити секретне вчення, яке в дійсності є спотворенням та брехнею. Не дивно, що студенти сьогодні закінчують університети, не маючи навіть поняття тієї мудрості, яка спочатку дала натхнення для заснування університетів.

Яким чином інститут ім. Актона реагує на цю проблему?

Частина нашої місії полягає у відновленні старішого змісту поняття вищого навчального закладу в сучасності. Ми намагаємося зруйнувати стіни, які забороняють обміни між мирським та православним релігійним світами. Ми не можемо відтворити Саламанський університет XVI століття, оскільки час пішов уперед. Замість цього, ми використовуємо всі доступні нам технологічні та фінансові засоби, щоб створити інфраструктуру послуг наукової підтримки для членів академічних кіл, які розуміють та практикують віру.

Дуже часто ці люди відчувають ворожість до себе, так, що коли вони намагаються вжити свою віру в рамках своєї професії у відповідальний спосіб, вони повинні шукати незалежних джерел для навчання та викладання. Ми пропонуємо форуми, публікації та можливість для студентів вчитися у тих викладачів, які не вибудовують штучних стін між, наприклад, економікою та релігією.

Ми - сторонники старої схоластичної моделі, згідно якої, вся правда в кінцевому підсумку є взаємопов’язаною та в кінці з’єднується з однією Правдою; ми намагаємося застосувати цю ідею в усіх наших програмах, з спеціалізацією по економіці та соціальній політиці. В багатьох аспектах, розділ між священною та мирською сферою знань зайшов у наші часи занадто далеко.

Схоласти вважали, що коли вони займалися науковою роботою, наприклад, по астрономії, вони відкривали щось нове про Бога, подібно до того, як це роблять богослови. Те саме вони думали про економіку. Коли Сан Бернардіно писав свої статті на тему цінності грошей, поміж проповідництвом за віру, він вірив, що він відкриває щось нове в природному законі, автором якого є Бог.

Якщо людина робить добру роботу по питаннях соціальної, політичної чи економічної теорії, вона тим самим відкриває нові аспекти того, як функціонує Богом створений світ. Бо, так би мовити, вона віднаходить нові застосування природного закону. Коли ми додамо етичний вимір, ми створимо теоретичне дослідження, яке є ще багатшим. Занадто вже часто, релігійні мислителі працюють відокремлено від суспільних науковців у той час, як суспільні науковці є відокремленими від добре розробленої етичної та релігійної думки. Щоб поєднати обидві сторони на вищому рівні, слід розпочати діалог в атмосфері вільного інтелектуального обміну думок.

І все-таки дехто, хто слідкував за роботою інституту ім. Актона, розглядає її лише як тонізуючу.

Наміром є відновити бачення суспільства, яке є більш гармонійним, однак, застосування цього, безперечно, буде унікальним для нашого часу. Ми намагаємося поєднати найкраще з сучасного розвитку в теології, соціальному вченні та соціальних науках. Ми повинні не боятися ввірватися в інтелектуальні кола, де наші ідеї не завжди сприймаються. Ми повинні не боятися ввійти в богословські кола, де сучасна економічна думка є незнаною, оскільки вона заборонена. На сьогоднішній день, я – найстарша особа серед працівників інституту, отже, неможливо думати про інститут, як про притулок для невдоволених світом перестарілих критиканів.

Воплочення є моделлю нашої духовності та повинно також бути моделлю нашої інтелектуальної стратегії. Це є тим, що зробив наш Господь: Євангеліє від Івана говорить, що Він прийшов до своїх. Ми також живемо в цей час для певної визначеної цілі, і ми зраджуємо цим цілям, якщо нічого не робимо, а лише згадуємо “старі часи”. Ми живемо в час як економічного прогресу, так і духовного відродження, і ми повинні зрозуміти для себе відношення між ними. Так, це може бути розчаруванням. Релігійні кола не завжди задоволені тим, що доводиться мати справу з складностями науки чи передовою економічною думкою і, певна річ, Wall Street рідко коли буває в гуморі вислуховувати, що існують моральні обов’язки, які є чимсь більшим за їхні справи.

І все-таки, ми не збираємося відступати чи плекати маленьку групу залишків - людей, переконаних, що ми праві, а всі решта помиляються. Я завжди вважав, що одним з наших пріоритетів є донести наше послання до ширшої публіки любим можливим способом. Якщо це означає написати в New York Times чи виступити по національному громадському радіо, то ми повинні це зробити. Це також добре для нас, оскільки такі виступи дають нам змогу відчути відповідальність та постійно пам’ятати про ті бар’єри, які стоять перед нами. Ми теж повинні йти серед своїх, навіть тоді, коли, і власне тоді, коли нас не сприймають дружньо. Ми живемо в захоплюючий час.

Які тенденції Ви вважаєте найбільш заохочуючими?

З політичної точки зору, було захоплююче спостерігати за розвалом комунізму. В ті ж місяці, коли був заснований Інститут ім. Актона ми спостерігали за падінням берлінської стіни. Багато людей сьогодні не пам’ятають тієї холодної війни, однак, це були часи, коли кожен жив у страсі перед ядерним знищенням – у ті часи ми залежали від мудрості та розсудливості наших правителів, захистити нас від повної катастрофи. Ці страхи суттєво зменшилися після закінчення холодної війни, і, коли ми думаємо про ті нові свободи, які отримали народи Росії, Східної Європи та Латинської Америки, ми не можемо не відчувати піднесення та заохочення.

Нам не слід забувати, що стрімка сила, що привела до падіння комунізму, мала скоріше релігійну, а не економічну чи політичну, природу. Соціалістична економічна система не працювала десятиліттями, і цей факт що раз важче було ігнорувати. Соціалістична система була офіційно атеїстичною, ведучи війну не тільки проти економічного закону, але і проти релігійних установ людини. Така система не могла тривати довго.

Папа глибоко розумів, що його особистим завданням є протистояти деспотам, та вимагати визнання ними людських прав. Він ніколи не зрікся свого переконання, що комунізм є неправильною системою, яка довго не триватиме. Його сила давала силу політичним дисидентам усього світу. Я також вважаю, що ми повинні дати належне силі молитви і, що воістину, падіння Радянського Союзу було відповіддю на молитви багатьох мільйонів людей цілого світу.

Після падіння відкрилися чудові нові можливості для євангелізації по всьому світу та нові можливості для екуменічної співпраці щодо політичних та, навіть, богословських питань. Економічний рух вже більше не домінується однією групою гетеродоксальних богословів, що виступають проти інших гетеродоксальних теологів. У ці дні, ортодоксальні віруючі різноманітних традицій працюють разом по ряду питань, починаючи від абортів, людських прав і до етичних питань, що торкаються сексуальності.

У сфері економіки, ринкова економіка не має серйозного конкурента, яка, як і це широко розуміється, є найбільш продуктивним механізмом, що коли-небудь знав світ для підняття життєвого стандарту людей всіх рівнів, дозволяючи кожному приймати участь в економічному процесі на відповідному рівні. Те, що, на мій погляд, ми все ще не зрозуміли, є те, що ринки являють собою щось більше, ніж просту систему організації виробництва та розподілу; вони є виразом добровільної людської взаємодії, виміром людської солідарності, джерелом збереження права економічної ініціативи.

Все це відбулося зовсім недавно і дає нам, більш ніж достатньо, причин з надією дивитися в майбутнє. Надія, і це ніколи не слід забувати, є християнською чеснотою, яку слід культивувати для того, щоб виробити правильну перспективу щодо всіх наших дій, професійних та духовних.

Основна критика посткомуністичних суспільств полягає в тому, що вони зробили різного роду помилки, від безвільного комунізму до декадентського капіталізму.

Роблячи такі спостереження щодо фактично існуючого капіталізму, ми повинні належним чином сформулювати нашу критику, щоб вона не була направлена на вільну економічну систему в цілому, а скоріше, на цінності тих, хто плюндрує цю свободу. Капіталістична етика повинна стримуватися традицією, моральністю, повагою до встановлених звичок минулого та активною суспільною діяльністю. Економічна правда про людину є правдивою, але це не є цілою правдою. Ринки не містять у собі моральної логіки; її повинна нам дати віра та розум.

Ми не повинні ніколи критикувати бажання людей жити більш комфортно, ніж вони живуть. Підняття життєвих стандартів узгоджується з обстоюванням людських прав та людської гідності. Я постійно сперечаюся з релігійними мислителями, які вважають непристойним підприємницьке покликання, або саме існування багатства, створеного шляхом капіталістичної прозорливості. В той сам час Святе Письмо та духовні письменники застерігають, знову й знову, що багатство та стандарт життя не є засобом до спасіння.

Смішно, що ті люди, які дивляться на багатство та ганьблять його, часто чинять це тому, що вони самі бачать його кінцем, і сприймають його як порожнечу. Вони усвідомлюють поверховність, але це не є єдиним підходом до розуміння багатства. Ставлення до багатства, як до засобу, дає нам змогу зрозуміти його, як шляху збільшення знання та покращання людини через доброчинність, інвестиції та філантропію. Трагедія виникає тоді, коли людина, що створила багатство вірить, що лише багатство є кінцевою метою. Воно не може бути нею, і не є. Багатство може осліплювати або бути засобом здійснення великих справ. Все залежить від того, що ми робимо з ним.

А які, власне, небезпеки, якщо такі існують, пов’язані з новими технологіями?

Якщо ми підійдемо до нових технологій морально неграмотними, і справді, виникне проблема. Але проблема не в технології. Проблема моральна за своєю природою. Технологія не говорить нам, якими є пріоритети та, що ми повинні робити. Технологія дає нам тільки можливість робити те, що ми хочемо, більш ефективно. Таким чином, коли перед нами постають нові альтернативи та нові засоби без моральної основи, результатом є щось на зразок етичного хаосу.

Інтернет, наприклад, забезпечив нас легшим шляхом отримати доступ до аморальної інформації, але у суспільстві завжди була в наявності аморальна інформація і ми ніколи не звільнилися від потреби вибирати між добром і злом. Прогрес Інтернету аж ніяк не міняє природу цього вибору. Ось чому свобода, яка робить можливим технологічний прогрес, повинна існувати в межах широких моральних рамок.

Технологія сприяла поширенню ненависті та зла, але і також поширенню Євангелія. Сьогодні немає якихсь моральних проблем. Це ті самі моральні проблеми, що виникають в нових ситуаціях. Проблема з Інтернетом не в тому, що він швидко надає інформацію; це є проблема пристрасті. Ті, які вірять у те, що вони можуть якимсь чином обмежити зміст інформації, надаючи урядові право на цензуру, побачать, що така позиція повернеться проти них. Батьки та працівники знаходяться в кращій позиції для встановлення обмежень.

А ті, що передбачають загибель чи спасіння суспільства в результаті технології, нехай застановляться над тим, що деякі люди вважали, що телефон покладе кінець письмовій мові. Інші вірили в те, що телефон покладе край самотності. Насправді, технології рідко викликають революційні соціальні зміни та вони ніколи не впливають на природу людини; вони лише ведуть до практичних змін у нашому щоденному житті.

Ваші коментарії щодо етики капіталізму завжди зводилися до питання вибору діючої особи.

Газети та підручники заповнені наказами про “ділову етику” чи “суспільну етику”, але коли, насправді, розібратися в термінології, то можна побачити, що все це є лише кодами для форм урядового втручання. Не завжди, але часто. Мені здається, що набагато більше допомагає, якщо розглядати ділову етику та суспільну етику, якими б вони не були, як продовження особистої етики.

Особа є одночасно індивідуальною та суспільною, діючи на свій власний розсуд, але ніколи без наслідків для життя інших. Усе наше життя полягає в опрацюванні цих двох вимірів нашої природи. Люба економічна чи політична структура повинна розуміти цю реальність. Ось чому як радикальний індивідуалізм, так і радикальний колективізм суперечать нашій природі.

Якщо ми виступаємо за добру ділову етику, ми повинні культивувати добру особисту етику. Якщо ми бажаємо мати соціальну справедливість та соціальну етику, ми повинні культивувати мораль вже на найнижчих рівнях суспільства. Таким чином, так, все дійсно зводиться до людської особи.

Ми ще не говорили про екологізм, який досить таки втручається в церковні справи.

Існує цілий ряд добре фінансованих фундацій, які намагаються створити еко-теологію або еко-духовність. Не все в цих рухах заслуговує цілковитого осуду. Навіть у самому християнстві святий Франциск сприймається як особа, що виражала свою любов до Бога через любов до Його творіння. Але, часом забувають, що святий Франциск не тільки святий покровитель екології, але також і торговців. Торговець несе відповідальність за піклування ресурсами землі та їхнє спрямування на продуктивне використання.

В еко-теології ми маємо теорію життя та духовності, що не концентрує свою увагу на людській особі, а скоріше на всіх інших речах, і яка, здебільшого, дотримується положення, що існують неминучі конфлікти між людиною та природою; і більш того, що людина приречена на поразку в цьому конфлікті. Деякі радикали дотримуються погляду, що для навколишнього середовища було б краще, якби люди взагалі вимерли, їм також властиво ігнорувати жорстокість, притаманну недоторканій природі.

Це є нічим іншим, як новим маніхеанізмом, який є варіантом гностицизму. Послідовники Мані вважали, що змінювати природу є злом. Їхні первосвященики сиділи під деревами і чекали, поки впадуть яблука. Таким чином, це дійсно божевільна та радикальна теорія, що намагається зайняти провідну позицію шляхом пов’язання з християнством. Інститут ім. Актона робив зусилля виступити проти пропаганди лівих екологістів та їхнього намагання охрестити те, що мені здається, є язичницькою ідеєю. І в цьому ми досягли певних успіхів.

Пригадую мій візит до Нікарагуа після падіння комунізму там. Відбувалася інавгурація Віолети Чоморо на президента, і деякі люди демонстрували через дорогу. Я підійшов, щоб поговорити з ними. Вони знали, що я священик, але не знали, що я є другом Чоморо. Я запитав, що вони будуть робити тепер, коли комуністи втратили владу. Один чоловік сказав мені: “Ми знову поїдемо до Сполучених Штатів, щоб приєднатися до руху екологістів”.

В ту хвилину, як він це сказав, я зрозумів усю картину. Цей рух – це черговий акт довготривалої вистави. Замовники та актори є іншими, але вистава та сама. Марксова ідея така, що суспільство наповнене конфліктами та ворожістю, в основному, між капіталістами та робітниками. Ця ідея вже віджила себе і, відповідно, змінилася марксистська модель: тепер говорять про неминучий конфлікт між людиною й природою. Подібним чином, феміністи дотримуються положення конфлікту між чоловіком і жінкою. Все це є прикладом цілковитого зречення іудейсько-християнського світогляду.

Що говорить нам Біблія про навколишнє середовище?

Вертаючись до Біблії, ми читаємо, що особа згідно задуму повинна панувати над природою та розпоряджатися природою через власність. В Августина ми знаходимо ранньо-християнське розуміння цих питань. Він прямо відкидає ідею, що рослини та тварини мають рівні з людьми права. Він висміяв ідею, що вбивати тварин прирівнюється до вбивства. Тварини не мають прав, але ми не повинні жорстоко поводитися з ними, оскільки це принижує нашу гідність. Ми не повинні ставитися до звірей, як звірі ставляться один до другого.

Існує природна взаємозалежність між капіталістом і робітником, між чоловіком і жінкою та між людиною і природою. В наших власних інтересах жити в чистому навколишньому середовищі, але спосіб досягнути цього є застосування творчого підходу та людського розуму. Коли ми стаємо на перешкоді та регулюємо це знання, ми спотворюємо цінності та спонукаємо людей виснажувати відносно недостатні ресурси та виробляти забагато товарів, які не мають відповідної цінності. Це є джерелом багатьох проблем навколишнього середовища на сьогоднішній день.

Релігійна правда входить тут в гру, оскільки “земля є землею Господа”, а відповідно і її достаток. Ми повинні споглядати на красу природи з захопленням та знати, що її необхідно використовувати розумно згідно з нашим розумом та розсудливістю. Це розуміння появляється з приватною власністю на ресурси. Однак, політичний рух, який називається енвіронменталізмом, виступає за обмеження здатності людини володіти, контролювати та очищати навколишнє середовище.

Кожного дня, коли я служу службу Божу, підчас освячення, я говорю про хліб та вино як “працю людських рук”. Один італійський священик навчив мене, що надзвичайно важливим є те, що наш Господь на Тайній Вечері не використав колоска пшениці та виноград, тобто продукти, взяті в сирому виді з природи. Господь використав те, що було перетворене людиною для свого споживання в процесі виробництва, а вони, в свою чергу, були перетворені Його волею у кров та тіло Христа.

Духовний енвіронменталізм може бути модною єрессю нашого часу, але в 1980-х роках цим була теологія визволення.

Вона претендувала бути новим способом практикування теології. Теологія визволення викладалася в майже кожній семінарії. Книжки, написані їхніми ведучими теоретиками, видавалися тиражем у сотні тисяч. Повстанські рухи в Латинській Америці організовувалися за цією ідеєю, яка є ще одним прикладом охрещеного марксизму. І ось тоді, раптово, все зазнало краху. Теологію визволення заперечували з інтелектуальних позицій, а тепер вона лише обговорюється як короткий період в історії релігійних ідей. Прийде час, коли ми розглядатимемо енвіронменталізм подібним чином.

Інший модний рух стосується дитячої праці в країнах третього світу.

Це питання пов’язане з предметом економіки розвитку в цілому, предмета, що вимагає належного дослідження й обміркування. На жаль, багато релігійних лідерів розглядають це як проблему людських прав та те, що можна вирішити шляхом міжнародного законодавства та щедрості. І справді, більшість людей вірять, що можна допомогти іншим шляхом щедрості.

Насправді, коли ми розглянемо період історії, коли відбувся найбільший прогрес в матеріальному та медичному добробуті, ми побачимо, що причиною цієї позитивної зміни був виробничий двигун ринкової економіки. Якщо ми подивимося на доступ до медичного обслуговування, харчування, одягу, транспорту, то останні сто п’ятдесят років представляють визначне піднесення з бідності. Якщо ми бажаємо поширити це на ті сфери, які ще не були заторкнені, ми повинні визнати, що навіть найкращі доброчинні організації не можуть зробити те, що може зробити бізнес. І цього ніяк не заперечити.

В тих мало розвинутих країнах, де молоді люди працюють на заводах, домінують меркантилістські системи уряду. Вже саме існування мультинаціональних компаній свідчить про те, що країна знаходиться в процесі виходу з бідності на шлях розвитку. На початку цього процесу появляються можливості для праці, для всіх людей, чого не існувало до цього.

Добробут зробив можливим для молодих людей не працювати, а замість цього, продовжувати навчання в вузах. Розвинуті капіталістичні країни бачать, що праця досвідченої людини ціниться більше, ніж праця недосвідченої людини, ось чому більшість молодих людей дотримується думки, що існує багато інших кращих справ, ніж працювати повний робочий день. Але більшість цих бідних країн не може собі позволити такої розкоші, тому альтернативою дешевій молодій робочій силі є не освіта, а бідність та голод. Люди країн третього світу будуть робити речі та працювати за таких умов, які для нас є нестерпними. Це відображає сучасний стан розвитку цих країн.

Якщо ми заборонимо компаніям вести свій бізнес там, знищуючи робочу основу цих країн, ми, таким чином, знищимо їхні економічні перспективи. Те, що ми повинні зробити – це не заборонити дитячу працю законом, але de facto(в реальності) економічним прогресом. Нам також слід дослідити мотивацію тих груп, які лобіюють міжнародне законодавство. Більшість з них є профспілками з фінансовими інтересами, не в сфері людських прав, а в ліквідації конкурентно спроможних продуктів з-за кордону.

Чи Сполучені Штати якимсь чином винні у становищі бідних у мало- розвинутих країнах?

Звичайно. Ми створили систему тарифів та регулювань, ціллю яких є виключення товарів із країн третього світу та покарання тих американських компаній, які там збираються відкрити свої фабрики. Це не лише приносить шкоду американським споживачам та компаніям; це створює юридичні бар’єри розвитку цих країн. Це носить відкритий аморальний характер. Якщо б ми нічого не зробили, а лише зменшили торгові бар’єри, то ми були б свідками раптового процвітання. На даний момент, риторика Сполучених Штатів про вільну торгівлю є несумісною з протекціоністською реальністю.

Дозвольте також дещо доповнити про санкції в цьому місці, оскільки це важливо. Сполучені Штати на даний момент накладають менші чи більші санкції проти більш як ста країн. Особливо, брутальні санкції були застосовані проти Югославії, Куби, Лівії та Іраку, що стало причиною смерті пів мільйона дітей віком до п’яти років, згідно з дослідженням ООН.

Санкції не допомагають досягнути політичної цілі. В результаті санкцій, дається - незалежно від того наскільки деспотичним це є, на кого вони спрямовані, міжнародного демону для осуду – основний засіб, щоб утримати владу. Санкції США проти Куби, наприклад, дали Фіделю Кастро перемогу в його пропагандистській кампанії. Окрім цього, санкції є аморальними, оскільки вони карають людей, а не уряди. Я багато подорожував по Кубі, Китаю та інших країнах з гноблячими режимами і жодного разу я не чув, щоб хоча б одна жертва урядів цих країн сказала мені: “Мені буде краще, якщо Сполучені Штати накладуть чи посилять торгове ембарго”.

Я не виключаю санкцій у воєнний час, але вони повинні бути тимчасовими та націленими на досягнення конкретної мети. Вони не повинні створювати непотрібної ворожості. Ми повинні пам’ятати, що торгівля є основою наших культурних зв’язків з цими країнами та єдиною надією, яку мають люди для покращання своєї частки в житті. Торгівля приносить з собою надію для збіднілих громадських установ, здатних створювати політичні ініціативи проти уряду. Те, що турбує мене, якщо санкції США принесли шкоду хоча б одній невинній дитині, це вже є достатньою причиною для їхньої відміни. Давнім принципом християнської етики є те, що неучасники війни неповинні ніколи ставати жертвами війни між урядами.

А що Ви скажете на рахунок міжнародних агенств?

В усій дискусії стосовно глобалізації люди не спромоглися відрізнити двох видів: творчий та хороший, який приходить через торгівлю та виростає з ринкового процесу, та руйнівний вид, який накладається Міжнародним Валютним Фондом, Світовим Банком та іншими подібними агенствами. Подивіться тільки, яку шкоду завдали ці організації, діючи в ім’я добра. Коли я був у Китаї, я відвідав церкви, які будуть затоплені під час проекту будівництва плотини, що фінансується Світовим Банком та, звичайно, не були б, якщо б приватні підприємці приймали рішення.

Міжнародні агенства тісно пов’язані з кейнесіанським стилем менеджменту економіки. Їхня збірка рекомендацій для країн третього світу типово вимагає виплату урядового боргу через збільшення податків. Однак, не треба багато мислити, щоб зрозуміти, що останнє, чого бракує бідним країнам – це збільшення податків, але це є те, що вони отримають, слідуючи МВФ. МВФ також полюбляє робити свої позики залежними від точного дотримання плану. Проте, занадто часто, буває так, що план і справді потрібен, коли метою є зміцнити правлячу хунту. Якщо хтось бажає процвітати, то слід йти іншим шляхом. Щодо цієї теми, я дуже рекомендую ознайомитися з роботами Ернандо де Сото.

Я признаю, що дехто у Ватикані був дещо наївним щодо питань боргу країн третього світу. Панувала загальна ідея, що борг треба забути та відкинути. Однак, добре, що Ватикан розуміє те, чого не розуміє МВФ: обслуговування боргу за рахунок праці людей не є правильним шляхом. В зв’язку з цією проблемою, єдиним правильним шляхом є той, що ставиться до боргу відносно, шляхом покращання загальної економічної структури через торгівлю та інвестиції. Це є тема, яку недостатньо вивчили міжнародні агенства та, навіть, Ватикан.

Можливо діловий сектор має моральне зобов’язання вказати на це?

Taк, справді, але спочатку діловий сектор повинен отримати знання про ці проблеми. Ми схиляємося до думки, що ділові керівники є досвідченими в їхньому розумінні природи вільного підприємництва. На жаль, це не завжди так. Значно більш ймовірним є те, що їм бракує моральної перспективи щодо достоїнств їхнього покликання. Їм постійно говориться засобами масової інформації та проповідниками з кафедри про те, що їхнє покликання є морально підозрілим, і тому вони навіть можуть відчувати певний рівень провини відносно того, чим вони займаються.

Коли Папа відвідав Мексику кілька років тому, він виступив з цікавою проповіддю, де зауважив, що християнські церкви мають зобов’язання донести послання Євангелія не тільки до бідних, але й до багатих та сильних. Це цікаво, оскільки він поставив логіку теології визволення, яка канонізує бідних та демонізує багатих, на своє місце. Однак, демонізуючи багатство, ми перекриваємо канали для Євангелізму.

Навіть більш того, буде неправильним морально й науково сказати, що вплив підприємців на суспільство є негативним. Завжди, коли я маю нагоду промовляти до підприємців, я починаю з пояснення, чому їхня професія є цілком законною та гідною похвали, і я нагадую їм, що вони є основним двигуном для створення добробуту, що й уможливлює цивілізацію.

Люди не зрікаються своїх ідеалів, коли розпочинають бізнес. Вони втілюють їх в життя та, маючи належну економічну освіту, можуть зрозуміти, що підприємницьке покликання творить чудеса для людей та суспільства, надаючи звільнення від бідності.

Коли вони це зрозуміють, вони готові слухати проповідників про їхнє моральне зобов’язання. Однак, коли ми почнемо говорити їм про те, що єдиним їхнім зобов’язанням є каятися за те, що вони в бізнесі, тоді ми закриваємо можливість для дійсного Євангелізму та відвертаємо їх від цілком законного покликання.

A якими є ці реальні зобов’язання?

Вони зобов’язані дотримуватися контрактів та платити своїм працівникам, приділяючи увагу класичним вимогам правосуддя: даючи кожному по заслузі. Вони повинні впевнитися, що не отримують доходу від аморальних інвестицій чи від торгівлі продукцією, яка є морально розкладаючою. Вони не повинні брехати про свої товари чи послуги своїм постачальникам та споживачам. Вони повинні бути пильними до нових можливостей, але не загрожувати влаштованому життю своїх працівників, приймаючи необдумані рішення чи, роблячи надзвичайно ризиковані інвестиції.

Вони повинні створити цілісний підхід до свого покликання для того, щоб вони дивилися не лише на кінцевий результат, але і на етичний вклад. І вони мають зобов’язання бути силою для політичного добра в суспільстві, не спонсоруючи руйнівні політичні впливи, а підтримуючи тих, хто прислухається до християнських правових рамок. Вони повинні мати добрий вплив на культуру, особливо в ці часи, коли молоді люди дивляться на бізнесменів, як на зразок.

У приватному житті, вони не повинні нехтувати своїми сім’ями в процесі нагромадження свого багатства. Вони повинні навчати своїх дітей належним цінностям та не розбещувати їх. Вони повинні підтримувати свої доми молитви, їхнє зобов’язання в цьому відношенні росте по мірі росту їхнього багатства. Всі ці зобов’язання є дуже серйозними та покладаються на тих, хто вибрав шлях підприємницького покликання.

Ви писали, що притча про таланти з двадцять п’ятого розділу Євангелія від Матвія пропонує нам деякі уроки.

Так, і розкриваючи практичні та економічні аспекти цієї притчі, я не маю намірів позбавити її богословського значення, яке стосується того, як ми використовуємо дар віри. Те, що ми не повинні змарнувати можливість до спасіння є основним уроком. І тим не менше, правда, що міститься в притчі Ісуса є багатовимірною, тому, якщо ми пропустимо її практичне значення, ми випустимо щось важливе.

У цій притчі, кожному слузі дано певну кількість талантів, слово, яке має подвійне значення, бо означає талант, а також грошову суму. Ті раби, яких похвалив господар після свого повернення, подвоїли вартість цієї суми шляхом інвестицій. П’ять талантів стали десятьма, а два таланти - чотирма. Той раб, якого осудив господар, закопав свій талант у землю. Послухаймо, що говорить господар: “Ти знав, що пожинаю, де не сіяв, і визбирую, де я не розсипав. Тож треба було тобі віддати мої гроші торгівцям, і я, повернувшись, забрав би своє з відсотками”.

Вражаюче, правда? Тут ми маємо опис процесу підприємництва, яке створює багатство: пожинання там, де не було посіяно. Тут же говориться і про моральне схвалення виплати процентів. Якщо хтось ознайомлений з економічною теорією, той знає, що процентна ставка має тенденцію зрівнюватися з доходом на капітал, протягом певного часу. Тобто можна сказати, якщо хтось заробляє проценти по тих самих ставках, що й капітал заробляє проценти, тоді хтось управляє чиїмись грішми по мінімальному стандарту. Якщо процентів не було, згідно господаря, мова йде про фактичну втрату грошей, оскільки ці гроші могли б бути використані активно кимсь у певній справі для створення добра.

Ця притча демонструє надзвичайно тонке розуміння економічних процесів в економіці підприємництва. Певна річ, християнські соціалісти навряд чи були б охочі звернути увагу на цю притчу. До речі, інші притчі, такі, як про робітників у винограднику, з 20-го розділу Євангелія від Матвія, пропонують інші економічні уроки, які застерігають від заздрості та наголошують на правах працедавців бути щедрими зі своєю власністю, навіть якщо це приводить до нерівного розподілу.

Яку роботу провів Інститут ім. Актона в сфері освіти?

У Сполучених Штатах батьки, які зробили вибір послати своїх дітей у приватні школи, що є їх правом, змушені платити двічі: один раз у вигляді податку на підтримку шкіл, яких вони не відвідують, і другий раз - на школи, які вони відвідують. Загально визнаним є факт, що якість навчання в публічних школах є гіршою ніж у приватних, хоча це не є правдою в усіх випадках. Пояснення цього таке ж, як і того, що вільна економіка функціонує краще ніж соціалістична: приватна власність і відповідальність власника, змушують людей бути більш відповідальними за те, наскільки добре вони працюють. Продуктивність праці стає більш ефективною. Метою освітньої реформи повинно стати введення конкурентних сил, які, в кінцевому результаті, покращать якість освіти.

Існує багато способів досягнення цього, і деякі кращі ніж інші. Ваучери є суттєвою допомогою, але вони збільшують небезпеку контролю уряду над приватними школами. Зменшення податків для тих, хто користується послугами приватних шкіл, було б добрим виходом. Загальне зменшення податкового тиску, що відкриє переваги приватних альтернатив для ширших кіл населення, навіть буде ще кращим. Моральний сторона полягає в тому, щоб пам’ятати, що тільки батьки повинні нести основну відповідальність за освіту. Ось проти чого виступає значна частина індустрії публічної освіти.

Мене дуже радує ріст домашньої освіти в Сполучених Штатах. Він представляє тенденцію, де батьки несуть пряму відповідальність за освіту своїх дітей. Практичні результати були дуже вражаючими. Це не для кожного, але для тих, хто можуть це робити та бажають цього – це прекрасний шлях. Основним пунктом всієї реформи повинно бути те, що ми повинні пам’ятати принцип, що уряд не повинен і не може відігравати основну роль в освіті. Я не маю жодного сумніву, що якби ми зробили державу основним виробником взуття, то загубили б якість взуття дуже швидко.

Немає нічого більш природного в світі для батьків, ніж дбати за освіту своїх дітей. Державна освіта в США старалася згуртувати батьків проти цього імпульсу. Ми повинні відновити цей імпульс. Щоб зробити це, нам потрібно зменшити політичний вплив профспілок учителів, які вороже ставляться до втручання батьків. Їхня основна мотивація – це не добробут дітей, а рівень зарплати працівників освіти.

Існують інші культурні проблеми, яких слід торкнутися. Батькам слід розвинути звичку протистояти домінуючому культурному звичаю та дотримуватися того, де корені сягають етичного стандарту та, який торкається трансцендентних норм. Ми не можемо надіятися, що домінуюча культура зміцнить їх для нас. Нам слід стати твердими у наших переконаннях та в нашому розумінні того, хто ми такі як люди і триматися цього, не зважаючи на політичні чи економічні тенденції.

Все таки виникають конфлікти між ними: наприклад, літургійний календар не завжди співпадає з капіталістичним.

Мене цe неприємно вражає щороку протягом Різдвяного посту. Американська економічна культура ніколи не відводила місця для цієї пори, яка повинна бути підготовкою, в зменшеній формі, чимсь подібним на Великий Піст. Замість цього Різдвяний сезон починається на шість тижнів швидше, а Різдвяний піст взагалі не існує. Я бачив декорації до Різдва, що з’являлися ще перед днем Усіх Святих! Але економічна культура ігнорує також Великий Піст, та вважає Великдень cвятом, щоб порадіти з кроликів та розписаних яєць.

Що ми можемо зробити з цим? Ми повинні дотримуватися релігійного календаря в наших домівках та в наших приватних асоціаціях. Хотілося б побачити повернення справжніх Різдвяних Свят, які починаються двадцять п’ятого грудня та тривають дванадцять днів. Я не бачу нічого поганого в Різдвяних подарунках. На перше Різдво дарувалися дуже дорогі подарунки. Нам треба стримувати Різдво в межах літургійних рамок, яких ринок нам не дає.

Це вимагає, щоб ми накладали обмеження на наші зручності. Ми повинні культивувати дух відособленості, який пропонує нам літургійний календар, а не мирський. Ніхто не забороняє нам працювати сім днів на тиждень та мати доступ до ринку по Інтернету, який є відкритим щохвилини кожного дня. Те, що ми можемо робити не означає, що ми це повинні робити.

Неділя потрібна для того, щоб сприяти нам у роздумах про Бога та його творіння. Без цього ми тратимо орієнтири, піддаємося на спокусу та зло і відсторонюємо себе від Бога. Однак, чи літургійний календар – потреба в обмеженнях та час на роздуми – повинен насаджуватися бюрократами та суддями? Я не думаю, оскільки той, хто слідкує за дотриманням закону, також помічений первородним гріхом та схильний розширювати межі своєї влади на шкоду всім іншим.

Замість цього, обмеження повинні походити від людей, які підкоряються вищій владі, неураженій первородним гріхом, а саме, Богові. Це є системою цінностей, релігійною системою трансцендентного походження, яка повинна бути джерелом обмеження. Ми повинні балансувати виміри володіння та роботи з виміром буття. Великою спокусою сучасного віку – і, на мою думку, це позначиться на питанні неділі - є те, що ми всі схильні думати, що ми всесильні творці та господарі нашої власної долі. Така настанова приводить до особистої та культурної трагедії.

Цікаво зауважити, що деякі люди в Європі відчувають, що нехтування американцями відпочинку та так званих питань якості життя, відображається і на них.

У цій скарзі є доля істини, але, також існує передбачена відповідь на економічні зміни, пов’язані з цим. Коли просять навести приклад того, як американці шкодять Європі, неминуче дається лекція про зло ресторанів швидкої їжі. Я пригадую одну статтю католицького богослова з Італії, який жалівся, що система швидкого харчування є певного роду протестантською єрессю. Чому? Тому, що вважається, тут заохочують швидкість, ефективність та індивідуалізм, за рахунок громади та якості.

Слід відмітити декілька речей. По-перше, це зауваження походить від італійця, мешканця країни, яка дала нам піцу, чудову їжу швидкого приготування. Чому ж ми не боїмося піцерій чи китайських ресторанів в Америці? Ми захоплюємося всією різноманітністю кулінарії. Ми радіємо, коли в місті відкривають тайський чи ефіопський ресторан. Ми радіємо, коли відкриваються індійські ресторани. Це дуже цікавий момент, над яким слід помірковувати європейцям.

По-друге, ніхто не заставляє людину їсти швидко в МакДональдсі чи, взагалі, харчуватися там. Обслуговують там швидко, однак, можна їсти за бажанням, швидко або повільно. Якщо хтось хоче зайти та замовити чашку кави й попивати її довший час, а лише тоді купити МакМафін з яйцем, то з тим також не буде проблем.

По-третє, ходити їсти в ресторан – це була розкіш, яку могли дозволити собі лише багаті. Були часи, коли тільки аристократи могли позволити собі найняти когось готувати їм їжу, але вільна економіка принесла цю практику в маси. Можна під’їхати до віконця замовлення ресторану та від’їхати з чимсь дуже смачним. Це прекрасна річ для матерів, обтяжених обов’язками – я не кажу про кожну їжу, однак, час від часу, можна. Звісно, я люблю, як і кожен, повільно пообідати у своє задоволення, проте, якщо мені потрібно зробити десять пасторських візитів за один день, то я дуже ціную те, що не трачу свій час на приготування їжі чи очікування в ресторані тільки для того, щоб мене нагодували.

Значно більшою небезпекою, що стосується всіх країн, сьогодні є телебачення. У деяких домівках телевізор ніколи не виключається. Він - постійний провідник та вчитель. Боюся, що це є серйозне джерело розкладання в сім’ї й, що немає країни, якої б не торкнулася ця проблема. Якщо б я міг порадити зробити лише одну зміну в любій сім’ї, що значно покращало б їхнє життя, це було б - вимкнути телевізор.

Якщо вимкнемо телевізор, тоді буде більше часу для читання. Що б Ви порадили?

Це величезне запитання. Я передбачаю, що Святе Письмо сприймається як дане. Щодо духовної сторони, то я порадив би кожному, хто не читав працю святого Френсіса Сальського “An Introduction to the Devout Life” (“Ознайомлення з побожним життям”) зробити це негайно. Якщо хтось відсторонюється від духовної літератури, вважаючи, що це надто езотерично, не турбуйтеся. Ця книжка надзвичайно практична та глибоко проникає в суть речей.

Я також рекомендую чудовий християнський класичний твір “Наслідування Христа” Томаса А. Кемпіса. Проповіді кардинала Ньюмана, які випустило видавництво Ignatius Press, просто чудові. Для щоденних духовних вправ існують сучасні класичні твори в багатьох томах “In Сonversation with God”(“В розмові з Богом”) Френсіса Фернандеса. На загальні теми релігії та суспільства – “Град Божий” святого Августина - це надійний захист християнського світогляду й фундаментальна праця всієї західної цивілізації. Праці Папи Римського Івана Павла ІІ - духовні статті, енцикліки та листи - надзвичайно важливі.

На теми економіки та політики написані праці Ф. А. Гайєка “Constitution and Liberty”(Конституція та свобода”), Людвіга фон Мізеса “Human Action”(“Дії людини”) та “Socialism”(”Соціалізм”) (1922 року видання) є просто прекрасними за умови, що читач розуміє, що ці люди не були християнськими мислителями в такій мірі, в якій вони були великими мислителями в теорії свободи та суспільства. Книга Майкла Новака “Business As a Сalling” (“Бізнес як покликання”) стане в пригоді підприємцям.

Щодо питань історії, то дуже важко читати лорда Актона, однак вартує спробувати. Трилогію, випущену Liberty Fund (Фондом Свободи) в Індіанаполісі, повинен мати кожен, хто серйозно цікавиться історією свободи. На тему Америки читайте де Токвіля. Про Європу - Крістофера Даусона. Також є “Етика” Арістотеля, що насправді набагато доступніша, ніж звичайно вважається, та праця Святого Томи “Summa”, що постійно захоплює. Тут краще я зупинюся, щоб не перелічувати весь західний канон.

Хочу зробити одне застереження щодо читання: Незважаючи на те, що читати важливо, молитися – важливіше. Це навіть складніше завдання, але без молитви нема жодної надії. Спілкування з Богом повинно передувати будь-яким іншим справам. Це є єдиним шляхом, завдяки якому кожен з нас працює над власним спасінням та спасінням цілого світу. Це дуже практична порада, оскільки це є щось таке, що всі ми можемо почати робити негайно, там де ми є зараз.

About \| Book Shoppe \| Calendar \| Programs \| Policy \| Publications \| Press \| Research \| Audio \| Discuss \| Support
Acton Institute for the Study of Religion and Liberty 161 Ottawa NW, Ste. 301 • Grand Rapids, MI 49503 phone: (616) 454-3080 • fax: (616) 454-9454 • email: info@acton.org	Site Map \| Contact Us